Yandex Metrika
0

Океанологи та мікробіологи здійснили фундаментальне відкриття, яке радикально розширює наукові уявлення про морфологію та біологічне різноманіття віросфери нашої планети. В епіпелагічних водах Тихого океану на знаменитій океанографічній станції ALOHA виявлено гігантський морський вірус PelV-1, що володіє безпрецедентним в історії мікробіології хвостом завдовжки до 2,3 мікрометра. Інфікуючи фотосинтезуючий динофлагелятний фітопланктон Pelagodinium, цей вірусний велетень із родини Mesomimiviridae несе масивний геном розміром 459 кілобаз, насичений власними метаболічними та світлочутливими генами, що вкотре стирає традиційну межу між неживою матерією та клітинними формами життя.

Океанічна знахідка століття: гідрологічна станція ALOHA та відкриття PelV-1

За 100 кілометрів на північ від острова Оаху посеред безкраїх просторів Тихого океану розташована глибоководна гідрологічна станція ALOHA (A Long-term Oligotrophic Habitat Assessment). Протягом десятиліть науковці з Гавайського університету в Маноа ведуть тут безперервний біогеохімічний моніторинг, досліджуючи оліготрофні екосистеми — океанічні водні пустелі, бідні на мінеральні поживні речовини, але дивовижно багаті на мікробіологічне життя. Під час аналізу проб води з верхньої епіпелагічної зони дослідницькою групою під керівництвом океанолога доктора Ендріана Гаджигана (Andrian Gajigan) та професора Гріга Стюарда (Grieg Steward) було виділено раніше невідомий вірусний ізолят, що отримав кодове найменування PelV-1.

Об’єктом уваги біологів став симбіотичний союз вірусу та його одноклітинного господаря. Господарем PelV-1 виявилася мікроскопічна фотосинтезуюча водорость роду Pelagodinium, що належить до групи динофлагелят. Ці крихітні еукаріотичні організми відіграють колосальну роль у функціонуванні океанічної екосистеми, формуючи первинну біомасу та поглинаючи мільйони тонн атмосферного вуглекислого газу. Проте культивація та подальше дослідження вірусних часток методами трансмісійної електронної мікроскопії високої роздільної здатності спричинили справжній науковий шок: морфологія нового патогена порушувала всі мислимі стандарти структурної вірусології.

Тіло віріона складалося з масивного ікосаедричного білкового капсиду діаметром близько 200 нанометрів, від якого брав початок колосальний ниткоподібний придаток. Вимірювання показали, що довжина цього тонкого хвоста товщиною лише 30 нанометрів доходить до неймовірних 2,3 мікрометра (2300 нанометрів). Для наочності, цей вірусний хвіст більш ніж у десять разів перевищує діаметр власної вірусної головки та перевершує середню довжину таких поширених бактерій, як кишкова паличка (Escherichia coli). PelV-1 вмить побив усі зареєстровані світові рекорди, залишивши далеко позаду бактеріофаги з видовженими хвостами й навіть знаменитий Tupanvirus, що вважався до цього вершиною морфологічної гігантоманії.

Відкриття PelV-1 гармонійно доповнює серію сенсаційних знахідок гігантських патогенів останніх років, що стирають бар’єри класичної біології. Подібні дослідження тісно переплітаються з науковими працями про вивченні гігантських вірусів та розшифровці стародавніх геномів, доводячи, що віросфера приховує ще тисячі форм життя, які кидають виклик догмам шкільних підручників.

Marine phytoplankton blooms infected by giant marine viruses in the Pacific Ocean
Скупчення мікроскопічного фітопланктону в освітленій фотичній зоні Тихого океану, що слугують природною екосистемою гігантського вірусу PelV-1. Фото: Vinegret

Анатомічний тріумф віріонів: хвостовий філамент та містичний «Stargate»

Архітектура вірусної частки PelV-1 є інженерним шедевром природної наномашинерії. Детальна кріоелектронна томографія дозволила мікробіологам виявити біполярну організацію віріона. У той час як один полюс капсиду увінчаний 2,3-мікрометровим гнучким хвостом, на діаметрально протилежному боці білкової оболонки розташоване спеціалізоване потовщення, що виходить із п’ятикутного отвору. Ця п’ятипроменева білкова структура, відома у вірусології під терміном «stargate» (зоряна брама), слугує основним каналом для впорскування генетичного матеріалу в цитоплазму водорості, що заражається.

Питання про функціональне призначення настільки неймовірно довгого хвостового філамента стало предметом палких наукових дискусій. На відміну від жорстких скоротливих чохлів бактеріофагів родини Myoviridae, хвіст PelV-1 еластичний та гнучкий. Доктор Крістофер Шварц (Christopher Schvarcz), співавтор дослідження, висунув гіпотезу, згідно з якою хвіст виконує гідродинамічну роль гарпуна та антени захоплення. У розрідженому середовищі відкритого океану, де щільність клітин фітопланктону відносно невелика, ймовірність випадкового прямого зіткнення нанорозмірного капсиду з клітиною мікроводорості вкрай мала. Хвіст довжиною в кілька мікрометрів збільшує ефективний радіус гідродинамічного захоплення вірусу на порядки.

Під час контакту з поверхнею джгутика або теки динофлагеляти хвостовий відросток ініціює складний каскад адгезивного зв’язування. Філамент скручується навколо клітинних структур водорості, немов мікроскопічний абордажний трос, підтягуючи важкий капсид безпосередньо до мембрани жертви. Після цього п’ятипроменевий клапан stargate розчиняється, формуючи щільний гідрофобний контакт, крізь який гігантська молекула ДНК перетікає в інфіковану клітину.

Більше того, електронна мікроскопія зафіксувала наявність найтонших волокон та ліпідних включень, що обплітають поверхню капсиду PelV-1. Ця органічна «шуба» захищає віріон від осмотичного стресу в солоній воді та оберігає вірусні ферменти від ультрафіолетової денатурації в залитих сонцем поверхневих водах Тихого океану.

Рекордний хвіст 2,3 мкм

Хвостовий філамент віріона сягає рекордної довжини 2300 нанометрів, що робить його найдовшим відростком серед усіх вивчених вірусів на Землі.

Масивний геном 459 кб

Дволанцюгова ДНК вірусу кодує сотні білків, включаючи власні ферменти ліпідного, вуглеводного та амінокислотного обміну речовин.

Світловловлювальні білки

PelV-1 несе гени родопсинів та світлозбиральних комплексів, що дозволяють перенаправляти сонячну енергію клітини-господаря на реплікацію віріонів.

Зоряна брама капсиду

На протилежному полюсі білкового ікосаедра розташована п’ятипроменева структура (stargate), крізь яку вірусний геном проникає в цитоплазму.

Геномний колос: метаболічні фабрики та світловловлювальні комплекси

Якщо зовнішня будова PelV-1 вразила морфологів, то секвенування його ДНК перевернуло уявлення молекулярних генетиків. Геном вірусу є лінійною дволанцюговою молекулою ДНК довжиною приблизно 459 кілобаз (тисяч пар основ), що кодує понад 400 потенційних білків. Для порівняння, геном вірусу грипу містить лише 13 тисяч основ, а збудника ВІЛ — менше 10 кілобаз. Геномний багаж PelV-1 перевершує розміри геномів багатьох вільноживучих ендосимбіотичних бактерій, таких як Carsonella ruddii або Mycoplasma genitalium.

Філогенетичне профілювання дозволило класифікувати вірус як представника родини Mesomimiviridae, що входить до великого типу нуклеоцитоплазматичних великих ДНК-вмісних вірусів (NCLDV, або Nucleocytoviricota). Проте справжньою сенсацією стала наявність у геномі колосальної кількості так званих допоміжних метаболічних генів (Auxiliary Metabolic Genes, AMGs). PelV-1 не просто підпорядковує собі клітинні ресурси господаря — він приносить із собою готові молекулярні інструменти для повної перебудови метаболізму водорості.

У геномі вірусу виявлено кластери генів, що кодують ферменти синтезу вуглеводів, метаболізму ліпідів, розщеплення складних амінокислот і навіть специфічні білки-аквапорини та транспортери цукрів. Але найбільше захоплення біофізиків викликали гени фотохімічних комплексів: PelV-1 несе гени власного бактеріородопсину та світлозбиральних антенних комплексів. Потрапляючи у водорость Pelagodinium, вірус використовує ці білки для прямого поглинання сонячних фотонів та генерації протонного градієнта на мембранах, забезпечуючи себе автономною енергією для реплікації в умовах пригнічення нормального фотосинтезу господаря.

Генетик доктор Александр Каллі (Alexander Culley) зазначає, що така автономія перетворює інфіковану клітину на принципово нову біологічну химеру — так званий «віроцел» (virocell). Клітина перестає існувати як незалежний організм водорості й перетворюється на фабрику з виробництва вірусних біомолекул, керовану вірусним геномом з ефективністю просунутого бактеріального заводу.

«Хвостовий відросток PelV-1 завдовжки 2,3 мікрометра перевершує за своїми фізичними розмірами багато вільноживучих бактеріальних клітин. Ми звикли уявляти віруси як примітивні нанорозмірні капсули з генетичним кодом, проте PelV-1 з його надскладною метаболічною машинерією та гігантськими придатками поводиться радше як автономний клітинний хижак.»

Доктор Ендріан Гаджиган (Andrian Gajigan), мікробіолог та океанолог Гавайського університету в Маноа

«Вірусний шунт» та океанічний вуглецевий цикл: глобальна роль PelV-1

Відкриття PelV-1 має колосальне значення не лише для теоретичної вірусології, а й для глобальної кліматології та біогеохімії океану. У морській екології фундаментальну роль відіграє концепція так званого «вірусного шунта» (viral shunt). Океанічні віруси щодня знищують близько 20–40% усієї бактеріальної та планктонної біомаси планети. Цей безперервний процес лізису клітин запобігає передачі поживних речовин вгору трофічним ланцюгом (до зоопланктону, риб та китів), повертаючи мільярди тонн органічного вуглецю назад у розчинену форму (DOM).

Віруси групи Mesomimiviridae, які паразитують на динофлагелятах Pelagodinium, виступають ключовими регуляторами цвітіння океанічних вод. В умовах достатку сонячного світла мікроводорості здатні стрімко розмножуватися, створюючи щільні популяції. Проте спалах чисельності господарів неминуче активує епідемічну реплікацію PelV-1. Масовий лізис інфікованих водоростей призводить до синхронного викиду клітинного вмісту в океанічну товщу.

Утворені рештки клітин склеюються у важкі колоїдні пластівці, відомі океанологам як «морський сніг» (marine snow). Ці пластівці опускаються з освітленої фотичної зони в абісальні глибини, несучи зв’язаний вуглець на дно океану, де він консервується у донних осадах на мільйони років. Таким чином, гігантський вірус із рекордним хвостом є невидимим планетарним термостатом, що регулює концентрацію парникових газів у земній атмосфері.

У пробах із дослідницької станції ALOHA вчені також зафіксували присутність другого, спорідненого вірусу co-PelV із геномом понад 504 кб. Це свідчить про те, що в поверхневих шарах Світового океану функціонує складна багаторівнева вірусна коаліція, яка безперервно управляє біогеохімічними потоками в масштабах усієї гідросфери Землі.

Ключові факти про відкриття океанічного вірусу PelV-1
  • Вірус ізольовано з поверхневого субтропічного шару північної частини Тихого океану поблизу Гавайських островів на дослідницькій станції ALOHA.
  • Господарем вірусу виступають одноклітинні водорості роду Pelagodinium, що відіграють важливу роль у первинному зв’язуванні вуглецю у відкритому океані.
  • Філогенетичний аналіз відносить PelV-1 до нуклеоцитоплазматичних великих ДНК-вмісних вірусів (NCLDV) родини Mesomimiviridae.
  • Довжина хвоста PelV-1 більш ніж удвічі перевершує параметри попереднього світового рекордсмена серед гігантських вірусів — бразильського Tupanvirus.

Розмиваючи межу живого: філософський та таксономічний статус вірусних гігантів

Виявлення PelV-1 з його 2,3-мікрометровим хвостом та метаболічним арсеналом знову розпалює вікову наукову суперечку: чим насправді є життя? Традиційне визначення, закріплене в підручниках другої половини XX століття, жорстко відокремлювало безклітинні віруси від клітинних організмів за критеріями відсутності власного метаболізму, нездатності генерувати енергію та необхідності паразитувати на чужих рибосомах. Проте гігантські віруси NCLDV крок за кроком руйнують цю штучну класифікаційну межу.

Коли вірус володіє геномом, більшим за геноми сотень видів бактерій, несе власні системи трансляції, родопсини для збирання світла та ферменти біосинтезу білків, називати його простим «комплексом нуклеїнових кислот та капсидних білків» стає грубою редукцією. Професор Гріг Стюард (Grieg Steward) наголошує, що віруси масштабу PelV-1 слід розглядати як альтернативну гілку біологічної еволюції, що розвивалася паралельно з археями, бактеріями та еукаріотами протягом мільярдів років.

Особливий інтерес викликає походження гігантських вірусів. Згідно з провідною «редукційною» гіпотезою, предки сучасних Mimiviridae та Mesomimiviridae являли собою стародавні вільноживучі одноклітинні протоорганізми, які перейшли до облігатного внутрішньоклітинного паразитизму та з часом втратили рибосомальний апарат, зберігши масивні метаболічні кластери генів. Інша теорія, «гіпотеза акреції», припускає, що предковий вірус діяв як генетичний пилотяг, захоплюючи гени господарів у процесі сотень мільйонів років спільної еволюції.

PelV-1 демонструє, що природне різноманіття не підкоряється жорстким людським категоріям. Цей мешканець тихоокеанських глибин існує у проміжній зоні біосфери — між молекулярною кристалічною хімією та повноцінним живим організмом. Дослідження подібних феноменів змушує вчених визнати, що межі між живим і неживим у природі не існує: є лише безперервний спектр ускладнення організованої матерії, вершиною вірусної гілки якого по праву є гігантський PelV-1. Читайте також наш пов’язаний матеріал про вивченні гігантських вірусів та розшифровці стародавніх геномів.

Науковий документальний фільм про еволюцію гігантських вірусів, їхні неймовірні розміри та суперечливий біологічний статус. Джерело: YouTube / Kurzgesagt
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter

Стежте за нашими новинами:


Like it? Share with your friends!

✏️ Повідомити про помилку

Ви помітили помилку у наступному тексті: